Хореографія як танцювальне мистецтво

Мистецтво хореографії постійно розвивається і видозмінюється, адже мова пластики, мова танцю, якою володіють її провідні митці, завжди привертатиме увагу і викликатиме захоплення у глядачів усього світу

Хореографічне мистецтво – це дуже об’ємне поняття, яке містить балет, мистецтво народного сучасного танцю.

Хореографія сформулювала цілу систему специфічних засобів і прийомів, свою художньо виразну мову, за допомогою чого створюється хореографічний образ, який виникає з музично-ритмічних рухів. Він має умовно-узагальнений характер і розкриває внутрішній стан і духовний світ людини. Основу хореографічного образу складає рух, який безпосередньо пов’язаний з ритмом.

Специфічною особливістю мистецтва хореографії є її безпосередній зв’язок з музикою, яка допомагає розкрити хореографічний образ у всій яскравості і повноті, впливає на його темпоритмічну побудову.

При аналізі музичного мистецтва йшлося про існування важливого зв’язку композитор – виконавець. У хореографії цей зв’язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з’являється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію видом мистецтва.

Перші свідчення про зародження мистецтва хореографії відсилають нас до глибокої давнини, коли у доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця тенденція мала своє продовження і розвиток у культурах Стародавніх Єгипту і Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець вже починає сприйматися як видовище.

Середньовіччя накладає на хореографічне мистецтво табу – заборону, хоча народний танець, незважаючи на будь-які перешкоди, продовжує свій розвиток (ця ситуація певною мірою стала основою для відомого роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»).

Процес відновлення мистецтва хореографії пов’язаний з добою Відродження, але справжній його розвій починається у XVII ст., коли у Франції було створено Королівську академію танцю (1661).

Академією була розроблена основна система класичної хореографії і закладено фундамент балету, який має свою жанрову структуру.

Хореографія – це своєрідна метатеорія балетного мистецтва, яке поряд з класичним і народно-характерним танцем використовує елементи пантоміми тощо.

Становлення і розвиток мистецтва балету пов’язані з культурами Італії, Англії, Австрії та особливо Франції. Саме у цій країні розпочався процес відокремлення балету від опери і надання балетному мистецтву статусу самостійної галузі хореографії.

Засновником класичного балетного мистецтва був французький балетмейстер Ж. Ж. Новерр, який відстоював ідею синтезу між танцем і музикою. На думку Новерра, саме синтез зумовлював створення повноцінного хореографічного образу.

Провідними школами класичного балету на початку XIX ст. стають італійська і французька, які удосконалюють, розвивають на новому рівні основні принципи балету XVII–XVIII ст., ведуть пошуки нових засобів і прийомів, значно ускладнюють техніку стрибка, обертання тощо.

Процес розвитку балетного мистецтва XIX ст. мав взаємовпливо-вий характер. Так, пошуки, що відбувалися у європейській хореографії, стимулювали становлення цього виду мистецтва у Росії, що згодом приведе до зворотного процесу – впливу мистецтва російського балету на західноєвропейський («Російські сезони» у Парижі).

Плідно працювали у Росії західні балетмейстери Ш. Дідло (1767–1837), який поставив багато різножанрових вистав і виховав таких зірок балетного мистецтва, як А. Істоміна (1799– 1848) і Є. Телешова (1804–1857), та А. Сен-Леон (1821– 1870).

Подальший розквіт балету відбувається у другій половині XIX – на початку XX ст. і пов’язаний передусім з іменем М. Петіпа (1818–1910), який здійснив новаторські балетні постанови. Всесвітнє визнання Петіпа принесли балети «Спляча красуня» і «Лебедине озеро» (у співавторстві з Л. Івановим), а імена О. Преображенської, М. Кшесинської, П. Гердта увійшли до історії балетного мистецтва.

Новий етап у розвитку російського балету пов’язаний з іменем О. Горського (1871–1924) – постановника балетів «Дон Кіхот» та «Саламбо». Він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробив дію чіткішою і динамічнішою, почав активно залучати до художнього оформлення своїх спектаклів відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

Справжнім авангардистом хореографічного мистецтва XX ст. став М. Фокін (1880–1942). Його творчість формувалась під безпосереднім впливом художнього доробку М. Петіпа та О. Горського. Водночас він шукав нові засоби виразності, удосконалював, а багато у чому видозмінював малюнок танцю, створював нові танцювальні форми.

У постановках М. Фокіна «Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя», «Петрушка» засяяли зірки російського балету А. Павлова, В. Ніжинський, Т. Карсавіна, О. Спесивцева.

Саме з іменами цих представників мистецтва хореографії і пов’язаний тріумф всесвітньо відомих «Російських сезонів» у Парижі, що були організовані видатним театральним діячем С. Дягилевим.

Внесок дягилєвських сезонів у розвиток мистецтва світового балету важко переоцінити. Видатні митці того часу Р. Роллан, Ж. Кокто, О. Роден, П. Пікассо, К. Сен-Сане були у захваті від цієї культурної акції.

Дягилєвські сезони є яскравим прикладом міжвидового синтезу мистецтв – музики, хореографії та живопису, що був уможливлений завдяки творчим пошукам художників О.Бенуа, Л.Бакста, В. Серова, М. Реріха; композитора І. Стравинського; хореографів М. Фокіна і Д. Баланчина.

Аналізуючи феномен «Російських сезонів», необхідно чітко пам’ятати про важливе місце, яке посідав у контексті цього явища наш великий співвітчизник, провідний соліст трупи Дягилева, видатний хореограф Серж (справжнє ім’я – Сергій Михайлович) Лифар (1905–1986).

Серж Лифар танцював головні ролі практично у всіх балетах «Російських сезонів» – у «Видінні троянди», «Аполлоні Мусагеті», «Блудному сині», «Післяполуденному відпочинку фавна» тощо. Впродовж багатьох років ім’я Сержа Лифаря було несправедливо забутим, але у червні 1994р. у Києві відбувся І Міжнародний конкурс балету ім. Сержа Лифаря. З того часу він проводиться кожні два роки. Великий митець нарешті повернувся на батьківщину, від якої, до речі, ніколи не відмовлявся. Саме тому на могилі видатного майстра написано: «Серж Лифар з Києва». Отже, творчість цього блискучого художника слід інтерпретувати як загальноцивілізаційний феномен.

Розквіт мистецтва балету другої половини XX ст. пов’язаний з іменами Г. Уланової, О. Лепешинської, Ю. Григоровича, М. Плисецької, Н. Безсмертнової, М. Лієпи, В. Васильєва, Є. Макснмової, В. Чабукіані, Р. Нурієва, М. Баришникова та ін.

Сьогодні розвиток балетного мистецтва України безпосередньо асоціюється з творчістю А. Шекери, В. Калиновської, В. Ковтуна, Т. Таякіної, А. Рубіної, В. Писарева та ін.

Аналізуючи мистецтво хореографії, слід наголосити, що воно представлене не тільки класичним балетом, а й безпосередньо пов язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (ансамбль танцю ім. П. Вірського).

Яскрава сторінка у розвитку мистецтва народного танцю пов’язана з традиціями іспанської національної культури, зокрема з діяльністю хореографа і танцівника А. Гадеса, у творчості якого поєдналися мистецтво класичного балету та унікальне явище іспанської культури – мистецтво фламенко.