вул. Є.Коновальця 36, корп. 1, каб. 105

Мистецтво танцю в Індії збереглося з найдавніших часів і до сьогодні  у фактично незмінному вигляді. Перша згадка про нього міститься у «Рігведі». Теоретичне обгрунтування танець отримав у давніх трактатах, що датуються II ст.  н.  е. Фрески, скульптура та рельєфи давніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози й композиції.  Наприклад, барельєфи одного з храмів зображують 108 канонічних поз-рухів одного з класичних танців.  Традиція приписує танцю божественне походження. Його творцем вважають бога Шиву, відомого також як Натарадж (Цар танцю). У Давній Індії танець був обов’язковою частиною релiгійного ритуалу. Його виконували храмові танцівниці – девадасі ( «рабині Бога»).  Індійський танець – своєрідне мімічне спілкування, як і слова, поняття, відчуття, емоції.  Iснують сотні індійських народних танців – наприклад, Бхану-гра, Біху, Самбалпура, Чхау и Гарбо, а також й  інші танці, представлені на регіональних фестивалях.  Їх виконують у різних випадках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, під час збирання врожаю. Активний розвиток танцю та рання канонізація його рухів сприяли створенню індійської класичної школи танцю (не слід плутати із класичним танцем-основою балетного театру). Ця школа грунтувалася на особливостях танців різних областей держави.  Індія пропонує також форми класичних індійськіх танців, кожну з яких можна простежити у різних частинах країни.  Класичні танці зазвичай покладені на літературну основу або ж запозичують мотиви з літературних першоджерел. Показ танцювальних стилів у індійському кінематографі дозволив світовій аудиторії ознайомитися з індійськими танцями.