У 1929 році, у віці 24 років, Серж Лифар очолив паризьку “Гранд-Опера”, не підозрюючи, що залишиться там майже на тридцять років. За цей час він став для французького балету не просто театральною зіркою, хореографом, солістом та педагогом. Серж Лифар фактично відродив славу французького балету, ставши його реформатором і основоположником нового напрямку — неокласицизму. “Ікар” — один із найвідоміших балетів того часу, який став своєрідним уособленням самого Лифаря.

“Нерідко в моїх нічних снах народжувався стиль мого нового твору, моєї хореографії, і я, прокинувшись, записував його. Скільки разів ночами, в безодні світу, дивився я на цивілізації нашої планети, а може, й інших планет”, — писав Серж Лифар.

Період Другої світової війни став часом великих випробувань для Сержа Лифаря. В Парижі він стає свідком німецької окупації та приймає тверде рішення не покидати французьку столицю. Попри постійний ризик, погрози та цькування, Лифар залишається працювати в опері. На його плечах лежала величезна відповідальність — не допустити занепаду французької культури.

Серж Лифар переживає й за долю Києва, де його обурює руйнування історичного центру, дерев, старовинних будинків. Спогади про затишний Київ, його історія та краєвиди завжди були присутні в думках митця… В 1941 році, коли німці зайняли українську столицю, на першій шпальті французького видання Paris-Midi Серж Лифар публікує статтю “Київ, моє рідне місто”, яка спровокувала хвилю обурення серед вищого окупаційного керівництва Парижа.

У статті, яку прозвали “національною”, Лифар писав: “Київ, моє рідне місто. Я прожив там щасливе й усміхнене дитинство, потім — нелегке отроцтво, змучене війною та революцією, потім — юність, сповнену пригод. Я поїхав у 1922 році, коли мені було сімнадцять, у новий світ — світ танцю. Я забрав із собою любов свого рідного міста. Я люблю його, я буду любити його завжди усім своїм єством. До останнього подиху я буду палким патріотом Києва”.